Лещетарив я спершу в наших Карпатах, відтак у Словацьких горах, опісля в Баварських і Швайцарських Альпах, а згодом вже за океаном у горах Скелистих, на Заході та в горах на сході Америки. Був свідком великих перемін у світі, а також у лещетарстві, про що хочу тут дещо розповісти.

В моїх ранніх роках зима в Західній Україні і в Карпатах була гарна, багато снігу і морозу, самоходів було дуже небагато, й тому всі тоді їздили санками, запряженими в коні, а дороги були вкриті твердо вбитим снігом. Це були ранні роки попереднього століття. Ми, молоді хлопчаки, з’їздили саночками з горбів та ховзалися на лижвах по льоду.

В тому часі ми уперше побачили лещетарів. Нам відразу заімпонував новий спорт. От, поїдеш, куди захочеш, не зв’язаний ти ні льодом, ні убитою дорогою, з кожної гори з’їдеш, можеш дістатись на раніш недоступні терени. Запало рішення: ми станемо лещетарями. Десь-якось ми роздобули виряд, який тоді не був такий скомплікований як сьогодні. Кожний тоді все одно потребував грубших і тепліших черевиків на зиму до ходження у зимну погоду. Їх тоді називали “берґштайґери”. Тому багато з нас уживало лещетарських черевиків до ходження та їзди на лещетах. Кожний теж мав якийсь светер та теплий одяг, пригожий на зимну погоду, і який міг теж служити як лещетарський. Отже, так була розв’язана проблема одягу. Один з місцевих столярів-майстрів, за невеликі гроші, умів нам витесати з ясеневого дерева лещети з менш-більш приписовими вимірами. Треба було ще купити кріплення — в’язання та кийки, або хоча коліщатка до них, бо самі кийки можна було самому зробити з ліщинового дерева. Кріплення мали тоді сталеві щоки, котрі ми називали “баки”, куди входив ніс черевика й до баків були причеплені шкіряні паски, котрі обв’язували довкруги черевик і це все затіснювала клямра на п’яті. Це кріплення давало добру лятеральну контролю лещет та дозволяло вповні піднесення п’яти, що було потрібне для плоского бігу та вимог тодішньої техніки їзди. Закрути робилось тоді, вживаючи телемарк і для цього п’ята мусіла вільно підноситись від лещети.

Це був початок, та з часом ми якось доходили до ліпшого та більше софістикованого виряду. Описую тут обставини, котрі існували в підгірському містечку Надвірна, де я родився та виростав. Ніхто нас не вчив їзди на лещетах, ми підглядали других, старших, та їх наслідували. Їзда вигладала ось так: виходив ти з хати, та відразу убирав лещета, (всюди лежав сніг) та їхав спочатку по плоскому терені около 2 км, а відтак під гору, яка називалася Городище, та була нашим улюбленим місцем, де ми їздили. Про якісь витяги на гору ніхто ніколи навіть не думав, їх, очевидно, не було, навіть у нашій уяві. Підходили ми на гору та заїздили на діл. Виглядало це так, що треба було собі вибрати трасу просто в долину, оминаючи дерева та інші перешкоди, та заїхати туди прямо “шусом”. Закінчували ми кожний з’їзд, задержуючись скрутом-телемарком. Сніг усюди був перважно глибокий, і тому телемарк треба було опанувати. З початку кожний з нас навчився робити телемарк тільки в одну сторону, а в другу вже було тяжко. Як гора була за стрімка, і шусом їхати не було можна, то заїздилося, закручуючи телемарками в оба боки, але до такої вмілості доходили тільки лещетарські “аси”, яких ми пізніше називали “пекольниками”. А ми, початківці, падали та вибивали ями у снігу. Треба було багато нападатися, щоби осягнути статус пекольника. Ось так ми заразилися невилічимою хронічною хворобою лещетарства, на яку ми хворіли аж до нашого похилого віку, коли наші спроможності наказали поставити лещети в кут.

З бігом часу наші вмілости кращали і ми зачали цікавитись змаговим лещетарством. Читали ми у пресі про змагання у Закопаному у Татрах, чули про змагання у Ворохті, а врешті довідалися також про українські змагання у Львові. Вістку цю приносив нам український щоденник того часу “Діло”, котрий тоді виходив у Львові. Ми теж читали, що там існує Карпатський Лещетарський Клюб (КЛК), який ці речі улаштовує. Від того часу ми почали слідкувати за вістками про український спорт. Наше зацікавлення зросло і внаслідок цього ми вирішили влаштувати лещетарські змагання у нас, у Надвірній. Тому що ми вживали лещет, щоб доїхати до лещетарських теренів, ми вправляли інтенсивно плоский біг та опанували його техніку. Тоді змагання відбувалися переважно у плоскому бігу та скоках. Альпійське лещетарство було тоді ще у пеленках, навіть у Альпах. Скічні у нас не було, тому наші змагання відбулись у плоскому бігу.

Вже як старший учень Гімназії, я вступив до спортового клюбу, а тому, що лещетарство цікавило мене найбільше, я, очевидно, став членом КЛК. До КЛК притягнула мене група старших приятелів у Станіславові в 1936-му році. Однак в Станіславові багато лещетарити було неможливо, бо гір там не було, а одиноким місцем, де можна було трохи з’їхати в діл, це була Вовчинецька Гора. Але правдивою горою вона не була, а, радше, високим горбом, який був берегом рік Бистриці і Ворони.

Згодом я переїхав до Львова, щоб студіювати інженерію та відразу включився до Львівського КЛК. Цей клюб, окрім лещетарства, плекав різні види спорту та уможливлював своїм членам вправляти через цілий рік, незважаючи на пору року. Наші тренінґи відбувались регулярно З рази в тиждень на площі Сокола-Батька[1], й залежно від сезону, ми вправляли легкоатлетику та спортові гри навесні і вліті та підготовлялись до змагань, або робили суху лещетарську заправу в осені. У програму цієї заправи входила спеціяльна руханка та біги навпростець. Ми, звичайно, зачинали їх на площі Сокола-Батька та бігли до Стрийського Парку, де ми комбінували цей біг з відповідними вправами, потрібними до лещетарства. Ці вправи були, головно, подумані для заправи у плоскому бігу (cross country), бо це була головна ділянка, якою ми занималися.

Очевидно, що найголовнішою діяльністю клюбу було лещетарство. Тому що коло Львова гір не було, то як я вже згадував, ми цікавилися та занималися головно лещетарським бігом, і також лещетарськими скоками. Однак, це ми робили переважно на “теренових” скічнях. В околиці Львова була тільки єдина правдива скічня у Брюховичах, але для нас недоступна. Вона була під зарядом поляків, які нас туди допустити не хотіли. Отже, скічні ми самі будували, одна була на Кортумівці, а друга на Погулянці й вони були досить добрі, й дозволяли на скоки довжиною 20-30 м. КЛК організував часто змагання переважно в лещетарському бігу, на які запрошував усі українські спортові клюби Львова. Ці змагання були дуже популярні та притягали на старт часами навіть по кілька сот змагунів.

Техніка плоского бігу була менш-більш така сама як тепер з тою різницею, що ми більше вживали різних кроків: був двокрок, трикрок, чотирокрок, та найбільше вживаний однокрок, який був популярний та таким залишився й донині. Я не бачив тепер, щоби вживано багато, або взагалі цих других кроків, окрім однокроку. Техніка бігу у нас стояла дуже високо, і наші змагуни були високої кляси, що показалося за першої більшовицької окупації, коли ми мали нагоду поміряти наші сили з польськими змагунами та вигравати змагання. До війни ми з поляками не змагалися.

Найбільшою лещетарською імпрезою сезону кожного року були крайові лещетарські змагання, які організовано у Славську[2], а часами у Ворохті. Я мав нагоду брати участь у тих змаганнях тільки один раз у 1938-му році, котрі відбулися у Славську. У 1939-му році польська влада заборонила такі змагання, бо Славсько й Ворохта лежали близько чехословацької границі, й тоді там проголошено самостійність Карпатської України і Польща уважала це великою небезпекою для себе та не дозволяла нікому посторонньому перебувати у граничній полосі без спеціяльного дозволу. Такого дозволу ми, очевидно, дістати не могли. На ці змагання в 1938 році були запрошені усі українські спортові т-ва Галичини та участь у них була дуже численна. Змагання відбувалися у чотирьох дисциплінах, нордійських та альпійських. До нордійських входив лещетарський біг та скоки, а до альпійських з’їзд та сляльом, який ми стали називати “крутобіг”. Висліди були комбіновані у нордійську та альпійську комбінацію. З’їздовий біг відбувався з вершка гори Тростян, а крутобіг був уставлюваний на горі Ільза, у підніжжя якої була наша КЛК-івська домівка й близько неї була мета крутобігу. Наші висліди й техніка з’їздового бігу були незлі, але зате сляльом у нас був слабший, з цієї простої причини, що витягів на гору не було нігде ніяких, а під гору треба було підніматись власними силами та підходити. Це, очевидно, забирало багато часу й багато з’їздів не можна було зробити. Техніку підходу треба було добре опанувати, бо це була підстава всього лещетарства. Однак ми її удосконалили щойно в Німеччині, коли зачали вживати волохаті паски з короткою щетиною, зверненою взад. Вона дозволяла на посув лещети вперід та не давала їй сховзуватись взад. Це дозволяло на підхід по стрімкому прямо вгору. Такі паски ми називали “Фелі” (з німецького Steigfelle). До нордійської комбінації входив біг на 18 км та лещетарські скоки на тереновій скічні, яку ми будували на горі Ільза. Як я вже казав, доступу до правдивої скічні ми не мали, зрештою, такої у Славську тоді навіть і не було. У програму змагань входила теж штафета[3] 4х10 км.

Кожний клюб виставляв принаймні одну штафету, а численніші клюби більше.

КЛК поширив свою діяльність на різних місцевостях, а головно, в таких лещетарських осередках, як Славсько та Ворохта. Наші лещетарі зорганізували тамошних гуцулів та бойків і їх навчили їздити на лещетах. Місцеві лещетарі, тому що жили в горах, дуже скоро навчилися з’їздової техніки та скоро стали грізними противниками наших львівських змагунів. Вони теж брали численну участь у крайових змаганнях і, як собі пригадую, у 1938-му році приїхали до Славська змагуни з Ворохти.

Лещетарські тренінґи були дуже незадовільні. Ми їздили раз або два рази в тиждень, десь близько в околицях Львова, або таки у Стрийському парку у Львові, бо на частіші виїзди дальше в гори не було можливості. Формальної лещетарської інструкції ми не мали ніякої, тренерів (coach) не було, а техніки вчилися один від одного та підглядали першунів.

З приходом большевиків у 1939 р. на наші землі КЛК тимчасово припинив свою діяльність, бо в новій дійсності у своїй дотеперішній формі функціонувати не міг. Переважна більшість наших членів вступила до спортового клюбу “Спартак”, який був імпортований до нас з Радянського Союзу та вповні під контролею нової влади.

За недовгий час, несповна двох років, одного окупанта наших земель заступив дугий — німці. Поглибились ограничення й недостачі, але діяльність КЛК можна було відновити. Однак лещетарство скоро стало нелегальним, бо треба було віддати увесь лещетарський виряд для потреб німецької армії, котра застрягла в поході на схід, не приготована, в снігах і морозах суворої російської зими. Ми віддали свої лещети поганої якості німцям та одержали за них посвідки здачі, але кращий виряд лишили собі й заховали далеко в горах, куди німецька влада не сягала. Свобідно їздити на лещетах вже не можна було. Тут хочу розповісти один епізод, як тоді виглядало лещетарення.

Щоб однак “не марнувати зиму” 41/42 року, мій колега Б. Н. і я подались в гори. Наші лещети чекали на нас в селі Кричка у стіп гір Високої та Ігровища в Горґанах. Там нас ніяка “влада” не досягне. Спершу ми побували кілька днів на полонині Ріпна, лещетарили на її склонах, вправляли сляльом, а спали в колибі, котру гуцули залишили на зиму. Запаливши там вогонь, стало тепло, але теж “розбудило” всі блощиці, котрі зимували, заховані у всіх щілинах. Вони пили немилосерно нашу кров кожної ночі та врешті прогнали нас з Ріпної. Ми тоді рішили вийти на Ігровище й там трохи поїздити.

Передтим, за два роки до війни, ми на цій горі були та запам’ятали будиночок, схоронище для мандрівників на Боревці між Ігровищем і Сивулею. Тоді ми перебули в ньому кілька днів. Тому тепер ми рішили до цього схоронища дістатись. Всюди був глибокий цілинний сніг, підходити було тяжко і хоча з Ріпної на Боревку не є дуже далеко, але труднощі терену та сніг продовжували нашу дорогу. Надвечір врешті добились ми до Боревки. Приходимо на місце й шукаємо, де є це схоронище? Нема! З під снігу стирчать тільки недопалені рештки стін! Хтось спалив цей будиночок, який був для нас колись базою для виходів на Сивулю, на Ігровище й Високу. Наше положення незавидне! На дворі мороз! Шатра не маємо, спимішків теж, маємо тільки не дуже-то теплі накривала! Наші черевики зовсім промокли, а других нема! Вертатись нема як, бо ніч. Рішаємось там якось переночувати, іншого виходу і так нема. Треба палити ватру, але як це зробити на глибокому снігу? Порпаємось у снігу та знаходимо залізний “блят” з кухні, на якому ми колись варили собі страву. Кладемо його на утоптаний сніг, збираємо хмиз, сухе ріща, сухі гиляки та недопалені рештки будинку. Запалюємо ватру, горить! Нам стало відрадніше. В банячку топимо сніг та заварюємо якусь рідину. П’ємо гаряче, закушуємо хлібом, а наша ватра горить! Сидимо близько неї, спереду пече, а зізаду зимно, треба часто обертатись. Під нашою ватрою сніг топніє й вона поволі опадає вниз аж до землі. Довкруги теж топиться сніг і з часом робиться заглиблина, в якій ми ховаємось, захоронені трохи від вітру. Добре, що нема ніякої завірюхи! Про спання нема й мови, треба пильнувати ватри, але ми якось куняємо. Просиділи ми так коло ватри цілу довгу, зимову ніч. Ранком заварюємо знову якусь рідину та “снідаємо” тим, що ще залишилось. Про похід на Ігровище вже нема й мови по цій невиспаній, перемерзлій ночі. Пакуємо наші наплечники, вбираємо лещета та з’їжджаємо цією самою дорогою, що вчора підходили. Вже без пригод дістаємось до Крички. Добре, що ніхто з нас собі нічого не відморозив. Залишаємо лещети в Кричці та вертаємось домів.

Роки 1943-46 обнимають мою службу в Дивізії “Галичина” та полон в Італії. В тому часі я зміг лещетарити тільки через місяць січень 1945 року, коли я командував чотою гірських стрільців, про що згадую на початку.

Вернувшись з полону в 1946 році, я опинився в Німеччині, точніше у Баварських Альпах у Берхтесґаден, в таборі українських емігрантів “Орлик”. Берхтесґаден, це найгарніше місце на землі, яке я досі бачив. Положений у стіп гір Watzmann, Watzmansfrau und Watzmannskinder, що нагадував своєю конфігурацією батька, маму і дітей, та недалекою перлиною Альп, чудовим озером Koeniggssee. Над табором височіла прегарна панорама гір з Вацманом, його жінкою та дітьми посередині. Леґенда розповідає, що в давнину тут владу мав жорстокий король Watze, який знущався над своїми підданими, й Бог за кару перемінив його, жінку та дітей у скелі. Я був так захоплений цим усім, що рішив, що тут мушу жити. Однією з перших речей, що я робив, це був похід в гори, мимо скупих та незадовільних харчів. Гори притягали мене своєю величчю, красою та маєстатом. Я був ними очарований і вони мене безнастанно манили до себе. Зв’язався я з такими самими ентузіястами гір: Юрком Федоровичем (Чорним Джеком), Богданом Яцівим (Білим Джеком) та Андрієм Гарасевичем (перший згинув трагічно вже тут, в Америці, а Гарасевич згинув смертю альпініста там таки, у Берхтесґадені, впавши зі стрімкого узбічча гори Watzmannfrau) та з ними я обходив майже кожну закутину околиці Берхтесґаден і був на кожній горі по кілька разів. Літо було чудове, довкруги маєстатичні гори, я молодий, сильний та здоровий, вийшов ціло з воєнної халепи, аж не хотілось вірити, що це правда. По тім усім, що я перейшов на війні, здавалося мені, що я це все немов би виграв на льотерії й воно мені не належиться, бо при кінці війни я був вже приготований на найгірше. Очевидно, як настала зима, то я відразу “мусів” їздити на лещетах. Однак, щоб поїхати на лещета, треба було побороти тільки одну велику трудність. У горах ми вже мешкали, там, де можна було їздити, але трудність була: треба мати виряд, який було дуже тяжко роздобути! Тоді я вступив до “Ватаги Бурлаків” і зачав ближче дружити з Богданом Яцівим (Білим Джеком), який мав неабиякий альпіністичний досвід та якраз закінчив свої студії механічної інженерії. Стали ми оба роздумувати, як нам цей виряд роздобути. Зачали ми від черевиків. У Мюнхені в тому часі не можна було нічого взагалі купити. Розбомблена та знищена війною Німеччина ще не очунялась по катастрофі програної війни. Тоді там були популярні “вимінні” крамниці (Tauschgeschaefte). Туди приносилося якісь лахи, які можна було виміняти за якісь інші, більш потрібні, лахи за невеликою оплатою. Отже, Джек взяв мешти та шкарпетки свого батька та заміняв їх за черевики з халявами. Пішов він з тими черевиками знову до іншої вимінної крамниці, та, додавши ще шалик, дістав уже трохи тяжчі черевики. Через кілька таких ступенів виміни, все щось додаючи, він врешті дійшов до справжніх лещетарських черевиків. Тому, що ми мали ту саму величину ноги, я їх теж міг уживати тоді, коли їх Джек не вживав, а тому, що я був співучасником та співвиконавцем цих трансакцій, мав моральне право домагатися від Джека позичення тих черевиків. Отже, так була розв’язана, хоча для мене дуже незадовільно, проблема черевиків. Десь ми довідалися, що недалеко від Мюнхену живе один майстер, який витесує з ясеневого дерева лещета, й у нього можна їх купити за 2 пакети американських цигарок, котрі по цінах “чорного” ринку мали значну вартість. Ми, очевидно, туди негайно поїхали та дістали лещета. До нас долучився ще Ярко Рубель-Робусь, який і собі купив одну пару. Однак, його лещета по короткому часі викривилися так, що одна з них виглядала як велика шабля, мабуть, дерево не було як слід висушене. Десь-якось ми роздобули теж в’язання (кріплення) та кийки, також якимсь дивоглядним способом, а яким, то вже не пам’ятаю. Так-то я міг час-від-часу поїхати на лещета, скоординувавши з Джеком вживання черевиків. Пізніше я побачив на Фюріхшулє (гуртожиток для студентів у Мюнхені), що мій приятель ще з Дивізії, Асик Чмола, має чудові лещетарські черевики, але він на лещетах не їздить та вживає їх тільки до ходження. Я тоді став від нього домагатися позичення тих черевиків, на що він нерадо годився і то під пресією інших колег, які на нього сварили, що він вживає їх тільки, щоб імпонувати дівчатам, а тут я, лещетар, та ще й змагун, не маю в чому вправляти до змагань. На такі аргументи Асик давав мені черевики й тоді ми оба, з Джеком, могли вже разом їхати до Берхтесґадену. Згодом і інші колеги, давні КЛК-істи, теж роздобули лещета, відновлено Карпатський Лещетарський Клюб (КЛК) у Мюнхені, й ми, користаючи з чудових альпійських теренів, зачали їздити в гори як найчастіше могли. В міжчасі, лещетарство стало дуже популярним між нашими емігрантами, бо окрім Берхтесґадену, був ще один великий табір емігрантів у горах у Міттенвальд, недалеко славного Garmisch-Partenkirchen, де в 1936 р. була Зимова Олімпіяда. Повстало тоді досить багато спортових товариств, у всіх скупченнях нашої еміграції. Я був одним із організаторів перших крайових лещетарських змагань у Берхтесґадені, які відбулися, як колись в Україні, у всіх чотирьох конкуренціях: з’їздовий біг з гори Єннер, сляльом теж на Єннері, скоки зі скічні недалеко залізничої станції, та плоский біг в околицях нашого табору “Орлик”. Я тоді зайняв друге місце в бігу та четверте у скоках.

Ми були найслабше приготовані до лещетарських скоків, бо, властиво, ніколи не мали до того належної підготовки. Але як є змагання у скоках, то нам треба скакати. Щоб, однак, запізнатися зі скічнею, пішли ми раз перед змаганнями з Кубою-Купчинським на цю скічню пробувати наші вмілості, зглядно не-вмілості. Ми теж не мали належного виряду й вживали до скоків звичайних лещет. Прийшли ми на скічню, та як перше поцілували поріг, з якого скакун вилітає в повітря. Потім ми заїхали від порога на долину, щоб освоїтися з місцем, де скакун має приземлитися. Відтак, вийшли ми на найнижчий позем, де зачинається наїзд на поріг, та пробували вже звідти скакати. Я скочив перший, вилетів у повітря, приземлився та там, стративши рівновагу, впав допереду у великій скорості. Моя голова пробила шкаралупу снігу, а я з розгону, як плуг, випоров своїм карком довженький ярок у цій твердій сніговій шкаралупі. Я тоді був сильний та незнищимий, мені нічого не сталося, й я не зневірився першою невдачею. Куба скочив перший раз якось без упадку та й мої слідуючі скоки були вже ліпші. Набравши певності, я старався вже витягнути якусь респектабельну довжину скоку.

У дальших роках 1948 та 1949 відбулись ще два крайових лещетарських змагання, але оба рази в Міттенвальд. Там я виграв плоский біг, але зате в скоках щастя не мав. Маючи за собою вже “досвід” та четверте місце в скоках у Берхтесґаден, я став занадто самопевний. Десь роздобув я, мабуть позичив, правдиві лещета до скоків і зголосив себе до цієї конкуренції. Правдивої скічні у Міттенвальд не було, отже, треба було її збудувати. Це відбувається досить примітивно і на скору руку. Передусім треба знайти відповідну конфігурацію терену з нахилом для зіскоку з порога. “Поріг” будується в цей спосіб: стинається з дерев гілляки, укладається їх у відповідному місці та засипується снігом. Сніг треба добре втовкати. Дальше кладется наступні верстви аж до відповідної висоти порога, втовкаючи та вигладжуючи сніг кожної верстви. На кінець треба поріг вигладити і надати йому відповідний профіль. От і все! Ми її збудували десь на відповідному склоні гори Кранцберґ. Вона була менш-більш тієї величини, що ця правдива у Берхтесґаден, але мала тільки один “ґанч”[4], а саме доїзд на поріг не був рівний та треба було переїхати та остояти один невеликий горбок (гоцок). Цей горбок став для мене прокляттям. Перший скок у змаганнях є все пробний. Я у своїй самопевності, бо маю скокові лещета (на яких я ще не їздив), а другі змагуни мають тільки звичайні, є наставлений витягнути найдовшу довжину скоку. Виходжу на найвищий наїзд, розганяюсь, ігнорую цей горбок та концентруюсь тільки на вискок. Однак цей клятий горбок сконцентрувався на мене і вибив мене з рівноваги. Розгін несе мене дальше на поріг, але я вже майже паду. Вилітаю в повітря без ніякої контролі з лещетами й руками як вітрак! Пролетівши так яких 20 метрів в повітрі, паду і сховзуюсь по стрімкому вділ. Обтріпавшись зі снігу, бачу що я нігде не потовкся. Ага, в наступному скоку, який вже числиться до конкуренції, мені треба концентруватись на цей горбок, щоб його остояти. Їду другий раз і добре концентруюсь на цей горбок, остояв його, але якось не мав вже часу сконцентруватись добре на вискок і знов полетів без контролі в повітря. Повторилось знову те саме. Я позбирався та здеморалізований та заломаний, йду знову скакати. Не даю за виграну, бо така моя настанова у всьому. Скачу ще два рази, але ці скоки були повторенням двох перших. Глядачі, мої приятелі, мені відтак казали, що мої скоки були спектакулярні та розвеселювали публіку. Якимсь чудом мені нічого не сталось, навіть не набив собі ніякого синяка! Це завдяки обставині, що я падав на стрімкий зіскок під стрімким кутом, імпакт був мінімальний і я зісувався вділ, мимо цього, що у великій скорості. Ці мої скоки були найбільш ганебним епізодом моєї змагової лещетарської кар’єри. Пізніше, аналізуючи причини моїх невдач, я дійшов до переконання, що причиною цього були таки мої “скокові” лещета. Я перед тим їх ніколи не вживав, перший раз взяв до змагань, не випробувавши перед тим (не було де!). Вони довжезні, широкі, тяжкі і штивні, з трьома рівцями на споді, інакше реагують та вимагають іншої контролі в нерівному терені. На правдивих скічнях малих горбиків нема, ані нерівного терену. Другі змагуни вживали своїх звичайних лещет, які вони знали і до них привикли.

В тому довгому часі мого лещетарення приходилось зміняти техніку їзди по кілька разів, часто з вимогами, противними до тої, що вживали до того часу. Все залежало від прийнятої тоді моди. На початку їздилось телемарком. Лещетарство ставало більше популярним, на схилах появилось більше лещетарів, котрі убивали та вигладжували поверхню схилів і тоді появилася христіянія, котра краще надавалася до закрутів на убитому снігу. Вона скоро перетворилась на ножицеву христіянію на п’ятах, зовсім що іншого як телемарк! Потім прийшла христіянія з “опору” (stem christie), а згодом паралельна школа їзди. Закрути робилось скрутом тіла в цю саму сторону зі сильним нахилом вперід і тому кийки стали коротші. Але зараз потім відкрили, що ця техніка заповільна до сляльому й треба звертати тіло якраз противно (reverse shoulder), щоб скоріше проїхати брамку. Треба було знову відучуватись перше засвоєних нахилів. В міжчасі прийшла дивовижа, щоб виконувати христіянії на задах дощок з майже присідом і тому кийки стали знову довші, але ця техніка, на щастя, скоро проминула. У висліді тих змін мій власний стиль став сумішем усіх попередніх і я його став називати “стиль Господарський”, який мені дає певність на ногах, так потрібну в мойому старшому віці. Лещетарський виряд зазнав теж радикальних змін, подиктованих тогочасними вимогами їзди, а також завдяки комерційному зрізничкованні лещетарського обладнання.

Останними часами появилася нова форма лещет, а саме: вони стали коротші, передний кінець лещети ширший, середина під кріпленням вужча, а зади теж ширші. Кажуть, що ця нова форма сприяє краще та легше викроювати закрути, і з тим прийшли нові зміни у техніці й стилю їзди. Не треба вже тримати ноги разом (хоча воно гарніше!), бо відкрили наново, що людина має дві ноги і кожна нога повинна працювати незалежно. Окрім того, ширша позиція дає кращу стабільність. Вже не треба “на силу” тиснути коліна вперід, можна вже їх держати більше природно, а в закруті вдержувати головний натиск на зовнішну лещету. Не треба вже конче бути зверненим тільки прямо в долину, але звертатись туди, куди йде закрут. Також при змінах закрутів не треба вже так виразно присідати й підноситись “unweigh the skis”[5], але переносити вагу на долішну лещету раніше і гладше. Кийка не потрібно вже вбивати при закруті, він може тільки тягнутись по снігу. Не рекомендується вже по кожному закруті “set the edges”[6] — це сповільнює їзду.

Я з великою радістю прочитав і довідався про ці нові вимоги, і дуже втішився, бо це є якраз усі елементи мого “Господарського стилю”, котрий я собі виробив, силуючи засвоїти, не все успішно, елементи нових модних стилів, котрі приходили один по одному через роки. Однак це все прийшло для мене, на жаль, вже запізно, бо внаслідок мого “похилого” віку треба було мені закинути лещетарство на все!

Gore Mountain is a premier family ski resort in upstate New York, nestled in the Adirondack Mountains. We provide more skiable acres than any other mountain in the state, and with 2,537 feet of vertical, we offer plenty of cruisers, steeps and glades to satisfy any level of skier or rider.

http://www.goremountain.com/

88 Ridge Street

Glens Falls, NY 12801
518-792-1121

http://thequeensburyhotel.com/