Як говоримо про Бурлацькі лещетарські табори для юнаків на еміграції, то всі мають на думці табори в Америці (ЗСА), а перший такий табір відбувся в грудні 1954 р. на горі Whiteface, New York.

Але традиція тих таборів почалася багато скорше і не в Америці, а саме в Німеччині, в Баварських Альпах, на схилі “Фордербранд” (Forderbrand), під горою “Єннер” (Jenner), коло Берхтесґадену (Berchtesgaden), в колибі Альпельтальгітте (Alpeltalhuette). Цей табір тривав від 9 до 16 січня 1949 року під час шкільних феєрій по Різдві.

Ідею цього табору мав Богдан Курилко (Дух), який жив тоді в Реґенсбурзі, і був його організатором і командантом. Він намовив Юрія Купчинського (Кубу), який тоді мешкав у Мюнхені, бути бунчужним та інструктором лещетарства, а Романа Левицького (Муня), який жив у Берхтесґадені, знайти приміщення на табір і бути інтендантом, що, мабуть, на ті часи була одна з найважніших функцій. Муньо власне знайшов цю гіту (колибу) і придбав харчі, що були в більшості “гаферфльоки” (вівсяні платки) та різні консерви. Це все треба було винести на плечах на гору до гіти. На жаль, Муньо не був присутнім на таборі, бо мусів їхати на інший пластовий вишкільний табір у Міттенвальді, де був інструктором від піонірки.

Учасників було 11 — це старші юнаки Юрій Карапінка, Любомир Курилко (Пулюс), Юрій Маник, Богдан Мисько, Лев Ришавий, Роман Шаран, Володимир Шарко (Хіна), Юрій Шулешко, імен решти не пам’ятаю. Майже всі були учнями української ґімназії в Реґенсбурзі, лише я був з ґімназії в Берхтесґадені.

Приміщення в Альпельтальгітте, яка було дерев’яною колибою, складалося з одної великої кімнати, опалюваної ватраном, де ми їли, спали та проводили вільний час, та малої кухні, де ми і наш господар гіти Паульо, варили ті провіянти, які придбав Муньо. Виходок був зізаду в лісі, це шіпка з кількома сидженнями з дощок і традиційними баварськими дерев’яними дверями з малим віконцем у формі серця. Там треба було іти ховзькою стежкою через сніг.

Спали всі разом на “Materatzenlager” – це двоповерхова полиця на довжину кімнати, на якій були матраци, кожний дістав свій коц і всі спали, як сардинки, близько один до другого.

Щоб дістатися до тої гіти, треба було іти пішки вгору около двох годин і нести на плечах увесь свій одяг, лещета і кийки, а також частину таборового харчу. Одне було, що не треба було нести окремо лещетарських черевиків, бо їздилося на лещетах в тих самих черевиках, як були на ногах – що хто мав. Лещета були дерев’яні без сталевих кантів зі старомодними в’язаннями, залишки виряду німецьких гірських вояків.

Нормальний порядок дня починався тим, що бунчужний будив всіх свистом і закликом “Вставати, вставати”, тоді всі учасники вибігали на двір перед гіту лише в черевиках і “алібабах” (sweat pants), голі до пояса, і робили руханку. Після 15 хвилин руханки милися до пояса снігом. Тоді бігом назад до колиби, обтиратися і вбиратися до снідання та лещетарства.

Снідання переважно складалося зі сухих і сирих гаферфльоків, а до того какао або молоко, розроблене з порошка з американських військових консерв і стопленого снігу, а також трохи хліба.

Тоді була черга на лещетарство. Вперше треба було зійти з колиби на долину через малий яр і тоді підходити на гору, де був з’їзд. Це всправді не був реґулярний лещетарський з’їзд, лише полонина на горбі, де вліті паслися вівці чи корови. Там не було жадних витягів (ліфтів), ані машин, які б отовкали сніг – тоді взагалі не було нігде витягів і машин до роблення і отовчення снігу, як це є тепер, хіба рідко великі “cable cars”, як наприклад, на Zugschpitze. Тому трасу на з’їзд треба було робити, топчучи сніг бічним підходом (side stepping) і одночасно в цей спосіб підходити вгору. Раз сніг був утоптаний і всі учасники були на горі полонини по півгодиннім підході, з’їзджалося надолину, що без упадку тривало менше одної хвилини. Тоді знову півгодинний вихід на гору і з’їзд, і так далі до полудня, а тоді то саме пополудні. Баварці називали такі горби “Idiotenhuegel” – тому що, вважали, що це мусять бути ідіоти, які цілий день підходять нагору, щоб скоренько з’їхати надолину, а тоді знову ідуть нагору. Ми називали цей спосіб лещетерства “пензлюватися”, бо це так якби пензлем махати нагору і надолину по полотні. Інший спосіб лещетарства тоді був туристичний або прогульковий.

Система науки лещетерства, яку провадив Куба, була наперід з’їзд і закрути “плужком”, а пізніше початки “Christiania” або “stembogen” (stem turn). Тоді також були початки паралельних закрутів системою “schwingen”, але нас Куба цього не вчив, бо сам того ще добре не знав, але випробовував. Додатковою вимогою було, що по кожнім упадку (яких було досить при кожному з’їзді) учасник мусів закопати по собі яму, яку зробив в снігу і затоптати її, бо сніг був глибокий. При кінці табору відбулися змагання в сляльомі і з’їздовому бізі, які виграв Ромко Шаран, а Пулюс і Хіна були зараз за ним.

На полуденок ми їли якісь консерви з хлібом, а на вечеру “eintopf”, який самі варили з допомогою господаря Пауля. Це була мішанина всього, що мали – трохи бульби, клюсок, рижу, м’ясних консерв, ярини і т.п. Ця страва також називалася по-бурлацькому “асфальт” або “бетон”, залежно від густоти і кольору. На десерт нормально було морозиво, яке ми самі робили, мішаючи какао і молочний порошок зі снігом і цукром.

Перед вечерою всі “суперечні” справи між учасниками вирішувалися сніговим двобоєм, а це відбувалося так. Оба “противники” ставали на бальконі у віддалі 5 до 8 метрів і по черзі кидались сніговими кулями. Той, на якого кидав противник, був обернений задом. Голови ухиляти не можна було, і страхопуд, який це зробив, відразу програвав двобій. Суддею був бунчужний.

По вечері було миття начиння і баняків у снігу, хіба що трохи снігу було розтоплено і загріто до миття товстих посудин. Тоді були ще якісь вечірні зайняття – гутірки на теми лещетарства та високогірської туристики, як також гри і забави. Але не дуже довго, бо всі були змучені і скоро ішли спати. В міжчасі, у кожен вільний момент, Куба грав в шахи з Паульо. Вони були менш-більш рівних сил, але Куба пригадує, що вкінці програв турнір з остаточним вислідом 20 до 19 на користь Пауля.

Хоча я їздив на лещетах перед тим, це був перший раз, що дістав формальні інструкції. Також то був початок мого тренінґу на лещетах. Я та інші учасники цього табору винесли любов та запал до цього чудового спорту, як теж любов і пошану до природи. Ми нав’язали зв’язки і приятельство з іншими учасниками і булавою. Тут я вперше пізнав ближче Духа і Кубу, а Муня я вже знав з Пласту в Берхтесґадені. Пулюс і я були прийняті до Ватаги Бурлаків на весну 1949 р. під час дводенної прогульки на гору Ватцман у Берхтесґадені. Пізніше я сам брав участь в організації наших лещетарських таборів в Америці, мав різні функції на таборах – був організатором, інструктором, бунчужним або командантом.

Деякі подробиці нашого лещетарства в той час я описав не тому, щоб сказати, як це тоді було тяжко (ми навіть не знали і не думали, що це було тяжко, бо це все, що тоді було), але тому, що це частина нашої бурлацької історії, думаю, іншим буде цікаво це прочитати.